Постановою Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29.07.2020 р. у справі No 640/19241/18 прийнято рішення на користь платника податків у справі щодо правомірності внесення прав вимог заборгованості до статутного фонду, а також щодо необхідності дисконтування сум заборгованості перед нерезидентом.
Ця справа є цікавою з огляду на те, що останнім часом практика внесення прав вимоги боргу до статутного фонду підприємства є доволі розповсюдженою.
У зазначеній справі суди прийшли до висновку, що податковий орган помилково трактував збільшення статутного капіталу шляхом додаткового внеску у формі майнового права як зарахування зустрічних однорідних вимог.
Зазначимо, що попри те, що судове рішення прийнято нещодавно, у ньому розглядалася ситуація, що відбувалася ще у 2016 році. На той час існувала пряма заборона звільнення учасників від обов`язку погашення заборгованості до статутного капіталу шляхом зарахування зустрічних вимог, яка була передбачена статтею 144 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ). На підставі цієї норми податкова служба здійснила донарахування з податку на прибуток. Зауважимо, що на сьогодні зазначена норма не діє.
Проаналізувавши положення ст. 86 Господарського кодексу України та ст. 115 ЦКУ, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що товариству не забороняється збільшувати статутний капітал на суму кредиторської заборгованості такого товариства перед одним із його засновників (учасників).
Колегія суддів погодилась із висновком судів попередніх інстанцій про те, що внесення права вимоги за договором позики до статутного капіталу товариства (боржника за договором позики) законом не заборонено, а тому може бути способом збільшення статутного капіталу.
Зарахування зустрічних однорідних вимог (ст. 601 ЦКУ) та поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦКУ) є різними правовими підставами припинення зобов`язань. У цьому випадку між позивачем і його кредитором не відбулося зарахування зустрічних однорідних вимог, адже зобов`язання із внесення майнових прав до статутного капіталу товариства має іншу правову природу та матеріальний зміст, аніж зобов`язання позивача повернути суму позики кредитору.
Ще однією претензією зі сторони податкової служби було те, що боргові зобов`язання за договорами позики підлягають дисконтуванню з метою приведення номінальної суми заборгованості до справедливої вартості. Як наслідок, податківці вважають, що позивачем занижено дохід внаслідок не дисконтування заборгованості за справедливою вартістю.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що зобов`язання, які виникли в позивача на підставі договорів позики, за своєю суттю є довгостроковими зобов`язаннями. Такі зобов`язання в бухгалтерському обліку платника відображаються за теперішньою вартістю, а не за сумою погашення.
У свою чергу, для погашення зобов`язання за позикою підприємство повинно сплатити позикодавцю, відповідно до умов договорів, суму основного боргу й нараховані відсотки.
Водночас податковою службою під час визначення теперішньої вартості заборгованості за позикою застосовано формулу для одноразового платежу наприкінці строку, без урахування необхідності погашення також відсотків за позикою. Здійснювати ж перерахування цієї суми суд не вправі, оскільки це є дискреційними повноваженнями податкового органу.
Колегія суддів погодилась із зазначеною позицією.
Отже, причиною відмови в задоволенні вимог податкової служби стала помилка, зроблена в розрахунках.